Про кіно "The Love Story"

Люблю я кіно "Історія кохання" ("The Love Story" по-їхньому :). Люблю і все тут. Вони такі молоді, розумні, сильні, впевнені в собі люди; в них є свої "бзики" в голові (ну куди ж без якогось "алаверди"); їхня любов така відверта і проста. Ну і звичайно ж музика - дуже приємна і ніжна мелодія Франсіса Лея (Francis Lai).

Найбільше подобається, що закінчується фільм без усілякого пафосу і зайвої гіперболізованості (ой, мабуть якусь нісенітницю сказанув :) - все як у житті. Мабуть саме через цю простоту наприкінці я завжди плачу, от чесне слово що завжди. Пам'ятаю як років чотири тому подивився це кіно вперше - ревів, як бугай :), ну просто навзрид. До того я не плакав ще з дитинства, а тут як прорвало... Через пару хвилин я уявив себе з боку: здоровенний дядько сидить на підлозі і плаче, аж схлипує; мені стало з себе так смішно. Отак от я сидів, плакав і одночасно сміявся - добре що хоть вдома нікого не було :). Можете вважати мене дивним, але це було неперевершено - така емоційна розрядка буває нечасто.

От і сьогодні я пустив сльозу. Пустив сльозу, обіймаючи красиву жінку, зовсім-зовсім цього не соромлячись і не намагаючись стриматься (може я аж занадто вже тонкосльозий :). Вона не плакала - вона сильна, вона витерла мені сльози і довго-довго цілувала. В неї дуже приємні губи.

Сьогодні був досить дивний день.

Лише гарно проведений час

Чорт забирай, чому так приємно прокинутися вранці з жінкою, яку не любиш? Приємно сходити в кіно, приємно чути її "може зайдеш...", все ще приємно вранці цілувати її. І так неприємно десь біля шлунку, коли їдеш від неї, бо заєш, що все це не по-справжньому, все це лише гарно проведений час. Ми нічого не обіцяли, в нас все за взаємною згодою. Може це мене і не влаштовує?

Вибач що пишу, але ось так, дивлячись у очі, я не зможу, а точніше, не наважуся це все сказати. Не наважуся, бо одразу почну милуватися твоїм чарівним носиком, скулою, що біля вушка стає шиєю, яку мені так хочеться поцілувати. Не наважуся, тому що знаю: я або втрачу свідомість (і це буде ну зовсім вже не красиво), або почну щось затинаючись бубоніти собі під ніс (а таке мені самому зовсім-зовсім не подобається). Я просто не зможу тобі таке сказать...

Отже пишу. Пишу про почуття. Про почуття у серці. Про почуття до тебе. Ти любила одного мого друга, потім іншого, а в мені щось зародилось, і я все намагався вбити оте "щось" у своєму серці. В якісь моменти мені було боляче-боляче, я ображав тебе, я ненавидів себе за слабкість і нестриманість. Я ненавидів, а зрадливе серце все тріпотіло і тріпотіло... Я був наполегливим і майже досяг успіху у своєму нищенні. Для завершення цього процесу мені потрібно лише почути від тебе: "Я не люблю тебе. Між нами нічого не може бути... " Тоді помре надія і ніщо, ніякі фенікси не оживуть з попелу. Тоді моє серце звільниться від тебе.

Прошу, відпусти...

І чому воно так важко сказати ось те саме, що вже давненько так хочеться сказати?

І чому воно так важко сказати ось те саме, що вже давненько так хочеться сказати? Я не маю на увазі "Я тебе люблю" (оте українське слово КОХАЮ мені чомусь здається грубуватим), бо таке я збираюся говорити лиш раз в своєму житті. І нехай всі кому смішно - сміються чи й взагалі "вийдуть в сад", ха-ха! Я про той випадок, коли людина зацікавила, сильно зацікавила, зацікавила так, що хочеться і пожить разом. От ніби і рішення вже остаточно прийняте, і оте "ти мені дуже сильно подобаєшся" вже придумане - а "...не йде воно мені..." і все тут. Чомусь не можу подолать бар'єр, який називається: "А якщо відмовить". Ба, навіть і "А якщо скаже так" мене чомусь лякає. І лякає з "технічної" сторони (що його робить), ну наче в перший раз, їй же богу.

Єдине, в чому я впевнений - це в своєму бажанні серйозних-серйозних-серйозних стосунків. Може в цьому і є причина. Може я боюся переступить межу, за якою не "павстрічалісь, павстрічалісь, а чуть що - розбіглися собі в різі сторони", а де в разі чого буде дуже важко і болісно?..

З.І. Ой, мабуть все-таки в мене вже той стан, коли "тату, оженіть, бо вже приснилось!.." :)))

Скоро дощ

Які сьогодні гарні сутінки. Після негарної спеки вони так приємно пахнуть дощем. І хоч іноді зривається вітер, хряпають двері з вікнами від виникаючих протягів, я дуже радий цьому вітру. Визираю у вікно, мені стає холодно. Тоді я роблю крок вглиб кімнати - знову спека (все ніяк не провітриться) потім знов до вікна - ті самі холодні пориви. Як на гойдалці туди-сюди, туди-сюди - мабуть божеволію...

От-от з'явиться перша зірка, якщо її не злякають спалахи блискавиць, що сиплютьтся і сиплються з таємничої хмари на обрії. Я роблю музику тихіше (вечір, люди вкладаються спати) і вдихаю вітер. Стає дивно, коли уявляєш, як часточка вітру довго летіла полем, чіпляючись за вуса пшениці й пелюстки васильків, кружляла над дорогою, піднімаючи куряву, доторкалась до листя дерев у сусідньому паркові і нарешті опинилася в мене в легенях. Я видихаю - не варто довго тримати вітер в полоні...

Хмара суне і суне, блискавиці мерехтять і мерехтять, вітер сильнішає. Скоро дощ. Сподіваюся він мене умиє...

Вони так цікаво пахнуть

Оце сходив якось на парочку-трійку побачень і знову ловлю себе на думці, що яка ж все-таки приємна штука - жіноцтво. От вона ніби нічого такого і не робить, просто сидить коло тебе на лавочці, а щось невидиме, але дуже-дуже приємне гріє, змушує присунутись ближче. Сонечко вже не пече, навколо пташечки, трава така зелена-зелена, і в середині, коло серця стає так хороше-хороше. Раптова пауза у розмові не гнітить, можна просто посидіти і помовчати, насолоджуючись приємною хвилинкою. Жінка заворожує, затуманює, можливо заморочує лише будучи поруч, лише посміхаючись, лише торкаючись мене, лише...

Вони так цікаво пахнуть. Кожна по-своєму, але кожна обов'язково приємно. Я люблю запам'ятовувати їх запах. Іноді з часом обличчя трохи розмивається у пам'яті, але запах я чомусь не забуваю.

Кожна з них має свою таємну зброю - особливий такий погляд, який має просто збивати мене з ніг - смішні вони. Однак через цей таємний погляд розкриваються їх очі, і тут у мене й справді починають ноги підкошуватись...

У них ніжна шкіра. Я торкаюсь своєї і з впевненістю стверджую - моя не йде ні в яке порівняння.

У них трохи дивне сприйняття дійсності, але це лише додає шарму... Хоча буває й створює купу і ще мішечок проблем, але так життя стає динамічніше й цікавіше.

Миле жіноцтво, я люблю вас на запах, люблю вас на дотик, люблю ваш вигляд і ваші іноді не зовсім зрозумілі вчинки. Я просто люблю вас, жінки!

Смішна стоматологія.

       Нарешті завершено мої стоматологічні поневіряння. І, як водиться, крапка була поставлена жирнюча і цікавлюча. Приходжу я на прийом зі своїм останнім дірявим зубом, сідаю (швидше залажу, бо воно - таки дуже дивна конструкція) у стоматологічне крісло, сиджу, чекаю доктора. Поряд крісло іншого доктора-стоматолога (доктора чоловічої статі), в кріслі якась дівчина-пацієнтка і він їй дуже жваво розповідає про якесь протезування (мабуть ну про дуже вже цікаве протезування, бо так жестикулює, наче про космічні подорожі "ліпить" ). Певно тоді такий день був, бо прийшла моя доктор - дуже так собі нічого жіночка років тридцяти п'яти, зазирнула у рота, каже:"Лягай на бік, зараз трохи посвердлю..." Я собі повертаюся, лежу, а як раз на рівні моїх очей її ніжка... І гарні, я вам скажу, ніжки в українських стоматологів. І от вона саме цією ніжкою, такою акуратною, з кругленькою колінною чашечкою, наступає на педаль, що вмикає бур. І саме в цей момент свого життя я зрозумів, що жіночі ніжки можуть бути прекрасними і жахливими одночасно. Важко описати ту бурю емоцій, що спалахнула в моїй го-го-го-ло-ві-ві... (ну свердлять саме), і тому я не буду описувати, скажу, що цікаве тільки почалося. Після такого дивного свердління моя доктор покликала на поміч медсестру, бо зуб "...дуже непростий, точніше до нього непросто долізти...", від себе скажу, що той зуб був (і є, слава Богу) у самій глибині мого рота. Окреме слово про медсестер стоматологічного відділення (за два місяці лікування можна дещо розгледіти). Всі вони - жінки доволі вже похилого віку, окрім декількох, і з тих декількох лише одна - дуже гарнюня сестричка. І от моя мила доктор кличе саме цю гарнюню сестричку, пояснює їй, що саме робити і на декілька хвилин поглиблюється у свої стоматологічно-алхімічні дії з препаратами. Сестричка ж взяла дзеркальце (ну таке лікарське - маленьке кругленьке на довгому держачкові) і як засандалить мені за щоку. Потім нахилилася майже до самого мого обличчя і так, зробивши "круглі" очі: "Доведеться трошки потерпіти!". Може вона в цей самий момент посміхалася, я не бачив, лице ж у неї закрите маскою (медичною - не маскою білочки), але вигляд у неї був дуже суворо-смішний, і я у відповідь зміг лише ворухнути ніздрею. Звичайно, якби не її пальці у моєму роті, вона б почула від мене "...мені невідомі слова страх і біль...", або вже зовсім пафосне "... хм-м давай, Дєтка, роби, що надумала..." однак маємо те, що маємо... Тим часом повернулася моя доктор, і вони вдвох давай гратися в Самсонів (і мало не роздерли таки ту пащу). Спочатку тихо, а потім, не стримавшись, все голосніш, вони почали шуткувати з лектора - "сусіднього" доктора. "Памєдлєннєє, я запісиваю... Подивіться, який зубік..." і тому подібні зауваження почали мене смішити (і це при тому, що у мене в роті було чотири руки - рекомендую), а моя докторка мені: "Не напрягай губи, не напрягай губи!" І сама посміхається (по очах видно). Отак от пломбували, пломбували і таки запломбували вони той зуб, а я, подякувавши і накинувши трохи зверху грошей, пішов собі щасливий додому під заповзяте щебетання "сусіднього" доктора. 

       Не кожна пломба так ставиться, але, як я вже казав, то мабуть день такий був в стоматологічному відділенні.

Отаке поздоровлення я написав одній "дівочці"

       Мила, красива, зеленоока, завжди з голою спиною і трохи розтріпана, але неодмінно чарівна, і дещо загадкова! Вітаю тебе з твоїм днем народження і бажаю тобі бути такою: милою, красивою, зеленоокою, завжди з голою спиною і трохи розтріпаною, але неодмінно чарівною, і дещо загадковою... 

             А ще - кохання, щоб нарешті перестало бути "всё сложно".

Когда тебе не холодно.

Ты лежишь, тебе немного зябко. Ты пытаешься согреться, свернувшись "калачиком" и плотно закутавшись в одеяло под самую шею. Оно немного мешает, лежа на шее плотным комом, но так кажется теплее. Я захожу, ты почему-то делаешь вид, что не замечаешь меня, кажется, что ты спишь. Секунд двенадцать я просто смотрю на тебя, хотя нет, не просто смотрю - любуюсь. Ты кажешься комочком под одеялом, но я то знаю - какая ты... Я знаю твои пальчики, ямку под коленкой, острые локотки и запах... м-м-м... запах твоих волос. Я тихонько подхожу и беру твою руку. Целую большой палец, затем мизинчик, ладошку, затем выше, выше, выше... Вот уже и локоть пройден, плечо (я люблю твоё плечо) и наконец шея. Ты не выдерживаешь и поворачиваешься, ты улыбаешься, тебе уже совсем не холодно... 

Ты так красива, когда тебе не холодно и я обожаю тебя согревать.

Чому старе кохання дуже полюбляє нагадувати про себе?

        Чому старе кохання дуже полюбляє іноді нагадувати про себе? Воно наче древній, давно вже не діючий, порослий лісом вулкан, що несподівано вибухає і нищить простір довкола себе. Може йому не вистачає тієї радості, страждань, насолоди, сліз, посмішок, одним словом - емоцій? Воно ще не висмоктало їх всі, і, неначе стародавній ідол, вимагає нову жертву? А можливо (хоча мені в це і не дуже віриться) воно просто "не знає, що робить"?.. 
        От що напевно можна сказати - такий "камбек" починається дуже приємно і максимально насичено. Мчить, як експрес, без зупинок, пристрасть вирує, вже не потрібен "ознайомчий" період - про все вже відомо (напої, кіно, розмір взуття, місце, до якого краще не торкатися...), і залишається тільки насолоджуватися стосунками, одне-одним... 

          А потім розрив... Завжди розрив, раніше чи пізніше але завжди. Це не теорема - аксіома, яку не потрібно доводити. Можливо у всьому винна та бурхливість, з якою процес відбувається? 

          Цікаво, але і в цей другий раз боляче. Серце приховує якусь таємницю, бо воно якимось чином прив'язується, хоча ніхто ніяких надій на ці стосунки не покладав і... І ми взагалі цивілізовані люди, намагаємося нічого не приховувати, не нав'язувати ніяких правил і умов - просто гарно проводити час. Але ж ця "сердечна" таємниця...

                   З іншого боку - краще спробувати...

Сльоза покотилася...

Сльоза покотилася... Сльоза покотилася, повільно так зачепилася за вію. Як кішка тернулася об неї, затрималась на хвилинку, а потім стрімголов кинулася донизу і... її не стало.

Я згадую свою жінку, не дружину - жінку, можна навіть сказати жінку своїх мрій. Вона так чітко потрапила своїм маленьким, безжалісно-гострим каблучком в моє серце, що мені не дуже й хочеться її згадувати. Мені холодно, сумно і дуже-дуже боляче, але я вдячний неймовірно вдячний за пристрасний спалах емоцій. З цієї бурі народжувався всесвіт. Я вдячний за кохання, вдячний за життя...

Сльоза покотилася, зачепилася за вію... Вона впала і розбилась, тільки холодок на щоці ще деякий час нагадував про неї.

Чому я так люблю жінок?

        Сьогодні мені хочеться бути "мега-стереотипним" і "над-банальним". Мені хочеться запитати у самого себе: "Чому я так люблю жінок?" 

        Вони інколи такі вреднючі, можуть спричинити стільки незручностей, і взагалі - мені не подобається, коли хтось хитріший (розумніший, кмітливіший, тощо) за мене. Мало хто з жінок знає, що таке стартер у автомобіля, але не біда - в разі чого вони просто беруть чоловіка і "примушують" той самий стартер відремонтувати. То хто в такому випадку розумніший? Як не крути, хоч це і несусвітня банальність, але чоловіки правлять світом, а жінки - чоловіками. Вони - правительки, і мабуть це трохи бентежить моє чоловіче самолюбство, але ж чому я без них не уявляю свого життя?

        Амосов сказав би щось схоже на "... все відбувається через дію певних гормонів на певні частини мозку, що викликає почуття закоханості, і інші психосоматичні реакції...", а можливо щось ще більш "страшно-медичне". Я не розуміюся на медицині, але чому чоловіче тіло тверде на дотик, а жіноче м'якеньке і ніжне, так що його хочеться торкнутися ще раз, і ще раз, і ще раз?.. Це ті самі якісь там гормони? Колись вчені знайдуть відповідь на це питання, і, я впевнений, вона буде знаходитись десь посередині між чисто фізіологічним підходом Амосова і "сновидіннями" дідуся Фрейда. Але хіба вчені ніколи не закохувалися?

      Мені здається, що від розуміння того, які процеси відбуваються у закоханій людині, любов не стає менш привабливою, бажаною і солодкою... Жіночі каблучки іноді топчуться по моєму серцю, але лише жінка може створити в ньому любов. Все, що починається після цього, відоме і вже не раз відбувалося - побачення, прогулянки, сварки, примирення, перша ніч разом (м-м-м... як приємно, коли вранці вона у ві сні дихає мені в шию), знайомство з її друзями, батьками тощо. Але саме момент зародження любові залишається незрозумілим і, мабуть, просто магічним. Можливо саме через цю можливість кохати я і люблю жінок? Можливо в цьому і є їхня могутність?

        Я вдячний вам, жінки, за любов. Ви - феї кохання. Я обожнюю вас і ваші чари...

Можливо я її вигадую?

Я її не знаю, ми ніколи не зустрічалися, між нами існують лише кілька електронних листів. Формально вона - лише декілька фотографій на сайті знайомств і телефонний номер... Я не знаю її голосу, вона - мого (ми не наважилися подзвонити одне одному). Чому ж моє серце стало таким ніжним?..

Вона каже, що застудилася - я не можу знайти собі місця. Вона заспокоює, що все нормально і нічого страшного, просто ніяк не може зігріти ноги. Якщо вона лише фотокартка, чому ж мені так хочеться бути коло неї, чому я хочу взяти її ніжку і зігріти своїм диханням. Я хочу напоїти її чаєм з медом, закутати в ковдру, сидіти і дивитись як вона спить. Я так за неї переживаю, мені хочеться її врятувати...

Можливо я її лише вигадав? Тільки SMS-повідомлення підтверджують її існування, і, читаючи їх, я знаю, що це реальність, а не жарти мого розуму. Мені здається, що я щасливий...

Я дуже хочу зустрічі і не боюся розчарування. Я чомусь впевнений, що це саме ВОНА! Я хочу, щоб це була ВОНА! Я вірю, що це саме вона - моє КОХАННЯ!

Я не піддамся Зеленим Очам...

Я не піддамся Зеленим Очам. Я буду сильним, я буду могутнім, я буду стійким і непереможним. Я не піддамся всіляким "але ж", я сповнений рішучості. Вони - зелене лихо, вони руйнують мене, розбирають на цеглинки і створюють щось інше. Щось інше, що не подобається ні мені, ні тим, хто знав мене ще до них.

Але ж вони такі зелені... Вони невинні наче дитяча мрія, вони веселі наче струмочки, вони зелені, о Господи! які ж вони зелені... Як весна. А мрійливі наче осінь...

Чому можлива така зелень? Чому зелений колір не заборонений як наркотик? Чому я хочу впасти до ніг тим Очам і померти від щастя?.. Ні! Ні! Ні-і-і... Я зможу, я повинен, в мене немає іншого шляху - тільки боротьба! Я звільнюся.

Але ж вони такі зелені, і...

Мене врятують інші очі.

Мені потрібно до стоматолога!

        "Мені потрібно до стоматолога!" Здається, це досить "болючий" висновок?

        Я справді вірю в те, що десь є люди, які раз на пів року регулярно відвідують цього лікаря. Адже чим раніше прийдеш - тим простішими будуть "зубні" маніпуляції, тим швидше і дешевше все закінчиться. Я думаю, такі люди існують, але існують "десь там", там, де з молока космічної корови утворюється "Млечный путь", де дівчатка падають разом з зайцями у прірви, і де Котигорошко крутить вусами і розсовує гори.

        Я "руками і ногами" за своєчасний похід до лікаря, але, як виявляється, лише у думках. Ольга Миколаївна дуже весела, мила і навіть у чомусь ніжна ("...ще трішечки, потерпи, Зайчику, ось так - молодець...") жінка років 35-ти, яка "робить" досить непогані зуби. Але вона чомусь перетворюється на божевільного доктора Франкінштейна з отим жахливим "дз-з-з..." у руках. Найцікавіше як завжди у приймальні: чоловік, що інколи тихо так, майже про себе, "м-м-м..." і тримається за щоку, якась невгамовна дитина, і "чудові" плакати про запалення якоїсь пульпи з усіма неприємними від цього наслідками. Після такого маринаду я завжди сідаю у стоматологічне крісло і майже непритомнію, фраза: "Докторе, коліть все, що маєте!" - говорить сама за себе... Починається лікування. Краще вже нехай свердлять, чим сидіти отам у приймальні, роздивлятися плакат і пацієнтів, очікуючи цього самого свердління. 

        Через якихось 40 хвилин і мабуть з пів літра адреналіну в крові виходиш щасливий з думкою "...і чого я так боявся...", тримаючи талончик на прийом через 2 дні (бо ще 2 кутніх зуба залишилися). На обличчі сяє дивна посмішка. Дивна, бо анестезія ще діє і верхня губа не відчувається зовсім, а нижня вісить ніби у старого віслюка так, що доводиться витирати хустинкою слину в лівому  куточку рота. Але я красень (хоч і заслиняний) - в мене неперевершені передні ЗУБИ, я просто крокодил, чи ні - піранія... Ха-ха...

        Люди, не бійтеся свою Ольгу Миколаївну, слідкуйте за гігієною ротової порожнини і у вас не буде проблем з пульпою (чи з чим там вони бувають), а ваша посмішка буде кращою за крокодилячу. Клац-клац...

я - Чурбан

 Иногда я себя ненавижу и хочу умереть...

    Когда я влюбляюсь... Точнее, когда я уже сам себя утомляю мыслями: "... какие глаза, и почему я их постоянно вспоминаю...", или "...ой, вон она, главное - вести себя естественно..." А вот вообще шедевр: "...наверное это ОНО (то самое чувство), или может быть нет?.." После целой кучи всех этих "наверное" и "может быть" я кричу себе:"Сколько можно? Сколько тебе лет? И вообще ты достал своей нерешимостью!" И когда в конце концов я всё таки осознаю свои чувства, начинается самое интересное - я превращаюсь в полного идиота. В глубоком детстве (в классе этак 3-м общеобразовательной школы) я дёргал за косички, но тут всё понятно - соответствующий возраст. Но когда не только школа, но и университет остался позади, а я всё так же не умею проявить всех своих чувств - это просто беда какая-то. Я как собака (которая всё понимает, но не может сказать) - меня переполняют эмоции, а я толком не могу их проявить. Все неловкие попытки ("...эй, детка, иди к папе...") - сплошной кошмар. Конечно же я "напарываюсь на стену непонимания". И что самое печальное - я тяжело переживаю отказ, у меня остаётся чувство, что ОНА меня обидела (или что-то такое). А ведь проблема во мне, о каких обидах может идти речь? 

    Вот почему я иногда ненавижу себя и мне хочется умереть...

    Это странно. Любовь - свет, любовь - радость, любовь - стремление к самопожертвованию, а у меня вот как получается. Вывод напрашивается сам собой: я - неотёсанный чурбан. Только в этом случае я не вижу ничего странного во всей этой ситуации. 

Ну что же, может стоит попробовать "...эй, детка, иди к чурбану неотёсанному?.." По крайней мере это хотя бы будет честно...