Сльоза покотилася...

Сльоза покотилася... Сльоза покотилася, повільно так зачепилася за вію. Як кішка тернулася об неї, затрималась на хвилинку, а потім стрімголов кинулася донизу і... її не стало.

Я згадую свою жінку, не дружину - жінку, можна навіть сказати жінку своїх мрій. Вона так чітко потрапила своїм маленьким, безжалісно-гострим каблучком в моє серце, що мені не дуже й хочеться її згадувати. Мені холодно, сумно і дуже-дуже боляче, але я вдячний неймовірно вдячний за пристрасний спалах емоцій. З цієї бурі народжувався всесвіт. Я вдячний за кохання, вдячний за життя...

Сльоза покотилася, зачепилася за вію... Вона впала і розбилась, тільки холодок на щоці ще деякий час нагадував про неї.

Чому я так люблю жінок?

        Сьогодні мені хочеться бути "мега-стереотипним" і "над-банальним". Мені хочеться запитати у самого себе: "Чому я так люблю жінок?" 

        Вони інколи такі вреднючі, можуть спричинити стільки незручностей, і взагалі - мені не подобається, коли хтось хитріший (розумніший, кмітливіший, тощо) за мене. Мало хто з жінок знає, що таке стартер у автомобіля, але не біда - в разі чого вони просто беруть чоловіка і "примушують" той самий стартер відремонтувати. То хто в такому випадку розумніший? Як не крути, хоч це і несусвітня банальність, але чоловіки правлять світом, а жінки - чоловіками. Вони - правительки, і мабуть це трохи бентежить моє чоловіче самолюбство, але ж чому я без них не уявляю свого життя?

        Амосов сказав би щось схоже на "... все відбувається через дію певних гормонів на певні частини мозку, що викликає почуття закоханості, і інші психосоматичні реакції...", а можливо щось ще більш "страшно-медичне". Я не розуміюся на медицині, але чому чоловіче тіло тверде на дотик, а жіноче м'якеньке і ніжне, так що його хочеться торкнутися ще раз, і ще раз, і ще раз?.. Це ті самі якісь там гормони? Колись вчені знайдуть відповідь на це питання, і, я впевнений, вона буде знаходитись десь посередині між чисто фізіологічним підходом Амосова і "сновидіннями" дідуся Фрейда. Але хіба вчені ніколи не закохувалися?

      Мені здається, що від розуміння того, які процеси відбуваються у закоханій людині, любов не стає менш привабливою, бажаною і солодкою... Жіночі каблучки іноді топчуться по моєму серцю, але лише жінка може створити в ньому любов. Все, що починається після цього, відоме і вже не раз відбувалося - побачення, прогулянки, сварки, примирення, перша ніч разом (м-м-м... як приємно, коли вранці вона у ві сні дихає мені в шию), знайомство з її друзями, батьками тощо. Але саме момент зародження любові залишається незрозумілим і, мабуть, просто магічним. Можливо саме через цю можливість кохати я і люблю жінок? Можливо в цьому і є їхня могутність?

        Я вдячний вам, жінки, за любов. Ви - феї кохання. Я обожнюю вас і ваші чари...

Можливо я її вигадую?

Я її не знаю, ми ніколи не зустрічалися, між нами існують лише кілька електронних листів. Формально вона - лише декілька фотографій на сайті знайомств і телефонний номер... Я не знаю її голосу, вона - мого (ми не наважилися подзвонити одне одному). Чому ж моє серце стало таким ніжним?..

Вона каже, що застудилася - я не можу знайти собі місця. Вона заспокоює, що все нормально і нічого страшного, просто ніяк не може зігріти ноги. Якщо вона лише фотокартка, чому ж мені так хочеться бути коло неї, чому я хочу взяти її ніжку і зігріти своїм диханням. Я хочу напоїти її чаєм з медом, закутати в ковдру, сидіти і дивитись як вона спить. Я так за неї переживаю, мені хочеться її врятувати...

Можливо я її лише вигадав? Тільки SMS-повідомлення підтверджують її існування, і, читаючи їх, я знаю, що це реальність, а не жарти мого розуму. Мені здається, що я щасливий...

Я дуже хочу зустрічі і не боюся розчарування. Я чомусь впевнений, що це саме ВОНА! Я хочу, щоб це була ВОНА! Я вірю, що це саме вона - моє КОХАННЯ!

Я не піддамся Зеленим Очам...

Я не піддамся Зеленим Очам. Я буду сильним, я буду могутнім, я буду стійким і непереможним. Я не піддамся всіляким "але ж", я сповнений рішучості. Вони - зелене лихо, вони руйнують мене, розбирають на цеглинки і створюють щось інше. Щось інше, що не подобається ні мені, ні тим, хто знав мене ще до них.

Але ж вони такі зелені... Вони невинні наче дитяча мрія, вони веселі наче струмочки, вони зелені, о Господи! які ж вони зелені... Як весна. А мрійливі наче осінь...

Чому можлива така зелень? Чому зелений колір не заборонений як наркотик? Чому я хочу впасти до ніг тим Очам і померти від щастя?.. Ні! Ні! Ні-і-і... Я зможу, я повинен, в мене немає іншого шляху - тільки боротьба! Я звільнюся.

Але ж вони такі зелені, і...

Мене врятують інші очі.

Мені потрібно до стоматолога!

        "Мені потрібно до стоматолога!" Здається, це досить "болючий" висновок?

        Я справді вірю в те, що десь є люди, які раз на пів року регулярно відвідують цього лікаря. Адже чим раніше прийдеш - тим простішими будуть "зубні" маніпуляції, тим швидше і дешевше все закінчиться. Я думаю, такі люди існують, але існують "десь там", там, де з молока космічної корови утворюється "Млечный путь", де дівчатка падають разом з зайцями у прірви, і де Котигорошко крутить вусами і розсовує гори.

        Я "руками і ногами" за своєчасний похід до лікаря, але, як виявляється, лише у думках. Ольга Миколаївна дуже весела, мила і навіть у чомусь ніжна ("...ще трішечки, потерпи, Зайчику, ось так - молодець...") жінка років 35-ти, яка "робить" досить непогані зуби. Але вона чомусь перетворюється на божевільного доктора Франкінштейна з отим жахливим "дз-з-з..." у руках. Найцікавіше як завжди у приймальні: чоловік, що інколи тихо так, майже про себе, "м-м-м..." і тримається за щоку, якась невгамовна дитина, і "чудові" плакати про запалення якоїсь пульпи з усіма неприємними від цього наслідками. Після такого маринаду я завжди сідаю у стоматологічне крісло і майже непритомнію, фраза: "Докторе, коліть все, що маєте!" - говорить сама за себе... Починається лікування. Краще вже нехай свердлять, чим сидіти отам у приймальні, роздивлятися плакат і пацієнтів, очікуючи цього самого свердління. 

        Через якихось 40 хвилин і мабуть з пів літра адреналіну в крові виходиш щасливий з думкою "...і чого я так боявся...", тримаючи талончик на прийом через 2 дні (бо ще 2 кутніх зуба залишилися). На обличчі сяє дивна посмішка. Дивна, бо анестезія ще діє і верхня губа не відчувається зовсім, а нижня вісить ніби у старого віслюка так, що доводиться витирати хустинкою слину в лівому  куточку рота. Але я красень (хоч і заслиняний) - в мене неперевершені передні ЗУБИ, я просто крокодил, чи ні - піранія... Ха-ха...

        Люди, не бійтеся свою Ольгу Миколаївну, слідкуйте за гігієною ротової порожнини і у вас не буде проблем з пульпою (чи з чим там вони бувають), а ваша посмішка буде кращою за крокодилячу. Клац-клац...

я - Чурбан

 Иногда я себя ненавижу и хочу умереть...

    Когда я влюбляюсь... Точнее, когда я уже сам себя утомляю мыслями: "... какие глаза, и почему я их постоянно вспоминаю...", или "...ой, вон она, главное - вести себя естественно..." А вот вообще шедевр: "...наверное это ОНО (то самое чувство), или может быть нет?.." После целой кучи всех этих "наверное" и "может быть" я кричу себе:"Сколько можно? Сколько тебе лет? И вообще ты достал своей нерешимостью!" И когда в конце концов я всё таки осознаю свои чувства, начинается самое интересное - я превращаюсь в полного идиота. В глубоком детстве (в классе этак 3-м общеобразовательной школы) я дёргал за косички, но тут всё понятно - соответствующий возраст. Но когда не только школа, но и университет остался позади, а я всё так же не умею проявить всех своих чувств - это просто беда какая-то. Я как собака (которая всё понимает, но не может сказать) - меня переполняют эмоции, а я толком не могу их проявить. Все неловкие попытки ("...эй, детка, иди к папе...") - сплошной кошмар. Конечно же я "напарываюсь на стену непонимания". И что самое печальное - я тяжело переживаю отказ, у меня остаётся чувство, что ОНА меня обидела (или что-то такое). А ведь проблема во мне, о каких обидах может идти речь? 

    Вот почему я иногда ненавижу себя и мне хочется умереть...

    Это странно. Любовь - свет, любовь - радость, любовь - стремление к самопожертвованию, а у меня вот как получается. Вывод напрашивается сам собой: я - неотёсанный чурбан. Только в этом случае я не вижу ничего странного во всей этой ситуации. 

Ну что же, может стоит попробовать "...эй, детка, иди к чурбану неотёсанному?.." По крайней мере это хотя бы будет честно...