Люблю я кіно "Історія кохання" ("The Love Story" по-їхньому :). Люблю і все тут. Вони такі молоді, розумні, сильні, впевнені в собі люди; в них є свої "бзики" в голові (ну куди ж без якогось "алаверди"); їхня любов така відверта і проста. Ну і звичайно ж музика - дуже приємна і ніжна мелодія Франсіса Лея (Francis Lai).
Найбільше подобається, що закінчується фільм без усілякого пафосу і зайвої гіперболізованості (ой, мабуть якусь нісенітницю сказанув :) - все як у житті. Мабуть саме через цю простоту наприкінці я завжди плачу, от чесне слово що завжди. Пам'ятаю як років чотири тому подивився це кіно вперше - ревів, як бугай :), ну просто навзрид. До того я не плакав ще з дитинства, а тут як прорвало... Через пару хвилин я уявив себе з боку: здоровенний дядько сидить на підлозі і плаче, аж схлипує; мені стало з себе так смішно. Отак от я сидів, плакав і одночасно сміявся - добре що хоть вдома нікого не було :). Можете вважати мене дивним, але це було неперевершено - така емоційна розрядка буває нечасто.
От і сьогодні я пустив сльозу. Пустив сльозу, обіймаючи красиву жінку, зовсім-зовсім цього не соромлячись і не намагаючись стриматься (може я аж занадто вже тонкосльозий :). Вона не плакала - вона сильна, вона витерла мені сльози і довго-довго цілувала. В неї дуже приємні губи.
Сьогодні був досить дивний день.
